Центр перспективних соціальних досліджень

РЕФОРМА СИСТЕМИ ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ

Проблеми

Україна відстає від країн пострадянського простору з проведення пенсійних реформ і створення адекватної до ринкових умов системи соціального захисту громадян, які втра

тили працездатність. З початку національної пенсійної реформи в 2004 р. більшість проблем залишаються невирішеними: низький розмір пенсій переважної більшості пенсіонерів і нерівні умови пенсійного забезпечення. Пенсія 55 % пенсіонерів не перевищує 800 грн, а їх частка в загальній сумі видатків на виплату пенсій складає усього 38 %. Разом з тим 12 % пенсіонерів з порівняно високими пенсіями (понад 1500 грн) одержують 28 % від загального обсягу місячних видатків на виплату пенсій. Тільки 3,2 тис. пенсіонерів одержують дійсно високі пенсії (понад 10000 грн), з них третину складають особи, які мають видатні заслуги перед Батьківщиною (Герої України);  пенсійні видатки зростають випереджальними темпами порівняно з можливостямиекономіки щодо їх забезпечення: питома вага пенсійних видатків у ВВП в Україні одна з найвищих у світі й має тенденцію до збільшення (у 2004-2007 рр. – 12-14 %, у 2008 р. – 15,8 % ВВП). У кризовому 2009 р. цей показник досяг 18,0 % ВВП, при цьому трансферти з держбюджету склали майже 40 % доходів Пенсійного фонду.Високі пенсійні зобов'язання відволікають ресурси економіки від цілей розвитку, ставлять під загрозу виконання державою своїх функцій.

В основі згаданих вище проблем є такі ключові причини: пенсійний вік жінок на 5 років нижчий, ніж у чоловіків, що є однією з причин низького розміру їх пенсій, а також суперечить гендерній рівності з трудових і соціальних прав; численні пенсійні пільги за професійною й соціальною ознаками ставлять під сумнів справедливість пенсійної системи й знижують стимули участі у ній; низький рівень залучення населення до пенсійного страхування- внески сплачують тільки ѕ зайнятих або понад половину населення працездатного віку. На 10 платників внесків припадає 9 пенсіонерів. Унаслідок високого рівня тінізації зайнятості й доходів майже третина застрахованих осіб сплачує пенсійні внески із зарплати, що не перевищує мінімальну; недостатня диверсифікованість механізмів пенсійного забезпечення. В Україні повною мірою функціонує лише солідарний рівень пенсійного страхування, тоді як впровадження II рівня (обов'язкової накопичувальної системи) постійно відкладається, розвиток добровільного пенсійного забезпечення обмежується нерозвиненістю фондового ринку, низьким рівнем доходів і недовірою населення до фінансових інститутів.

Мета та завдання

Метою реформи пенсійної системи є посилення соціального захисту осіб, які втратили працездатність, забезпечення гідного рівня їх життя в результаті стійкого розвитку пенсійної системи.

Для цього необхідно вирішити такі завдання: стабілізувати солідарну пенсійну систему;  запровадити загальнообов'язкове накоп поліпшити адміністрування пенсійної системи.

Необхідні кроки

Для стабілізації солідарної пенсійної системи необхідно: підвищити мінімальну тривалість страхового стажу для одержання пенсії за веком з поточних 5 до 15 років; вирівняти пенсійний вік для жінок і чоловіків (поступово з кроком 0,5 року протягом 10 років);  наблизити пенсійний вік до європейських стандартів (65 років) для учасників II

рівня пенсійної системи; стимулювати більш пізній вихід на пенсію шляхом підвищення нормативної тривалості стажу з 20/25 років до 30/35 років з одночасним збільшенням коефіцієнта обліку кожного року наднормативного стажу або кожного року відтермінування виходу на пенсію; звільнити солідарну систему від невластивих для неї виплат (дострокові й пільгові пенсії); обмежити максимальний розмір пенсій, що виплачуються з солідарної системи й/або за рахунок коштів державного бюджету; здійснювати виплату пенсій за віком для всіх пенсіонерів, які працюють, у розмірах, визначених Законом про обов'язкове пенсійне страхування; поступово перерозподіляти частку внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника; визначення умов участі самозайнятих осіб у соціальному страхуванні, відокремлення внеску на соціальне страхування від єдиного податку; створення рівних умов індексації пенсій незалежно від закону, за яким призначена пенсія; скорочення пільг щодо дострокового виходу на пенсію й зі сплати внесків.

Для введення й розвитку накопичувальних складових пенсійної системи необхідно:  уточнення умов запровадження II рівня (у т.ч. розмір внеску, оцінювання величини одного року стажу в солідарній системі для учасників дворівневої системи тощо); передання Пенсійному фонду України функцій збирання й адміністрування коштов II рівня пенсійної системи, ведення системи єдиних пенсійних рахунків; забезпечення можливості залучення приватних компаній для управління активами й спрямування внесків II рівня до недержавних пенсійних фондів за бажанням і вибором застрахованих осіб; забезпечення виплат дострокових (підвищених) пенсій для особливих категорий професій, пов’язаних з ризиком для життя, за рахунок запровадження корпоративних (професійних) пенсійних схем; диверсифікованість схем приватного недержавного пенсійного страхування.

Для поліпшення адміністрування пенсійної системи необхідними є: запровадження єдиного соціального внеску; удосконалення регулювання діяльності накопичувальних пенсійних фондів, у т.ч. перехід до пруденційного нагляду на основі оцінювання й аналізу ступеня ризиків; розмежування страхових і невластивих страхуванню видатків, посилення цільового використання страхових коштів; забезпечення регулярної звітності фондів обов'язкового соціального страхування; регулярне інформування громадян про їхні права щодо виплат зі страхових фондів.

Етапи реформи

I етап (до кінця 2010 р.): запровадження фіксованого розміру пенсійного внеску для суб'єктів підприємницької діяльності, які працюють за спрощеною системой оподаткування; розробка системи інформування громадян про страховий стаж і коефіцієнт

заробітної плати; обмеження максимальних пенсій; уточнення умов запровадження II рівня пенсійної системи, здійснення організаційно-підготовчої роботи.

II етап (до кінця 2012 р.): створення стимулів для пізнішого виходу на пенсію й збільшення мінімальної тривалості страхового стажу для одержання пенсії за віком;  удосконалення порядку призначення й індексації пенсій; скасування необґрунтованих пільг щодо дострокового виходу на пенсію й за сплати внесків; початок поступового вирівнювання пенсійного віку жінок і чоловіків; запровадження єдиного соціального внеску; поступовий перерозподіл ставки внеску на пенсійне страхування від роботодавця

до працівника; підвищення ефективності нагляду за накопичувальними пенсійними фондами; запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; запровадження обов'язкових корпоративних пенсійних схем для фінансування дострокових і спеціальних пенсій для особливих категорій професій, пов’язаних з ризиком для життя.

III етап (до кінця 2014 р.): диверсифікованість схем приватного пенсійного страхування, його економічне стимулювання, запровадження програм спільного інвестування тощо.

Індикатори успіху:

– коефіцієнт заміщення (співвідношення середніх розмірів пенсій і зарплат) – не

менше 45 %, у т.ч. із солідарної системи – 40 %;

– співвідношення середніх розмірів пенсій жінок і чоловіків – не нижче 75 %;

– ставка відрахувань на пенсійне страхування – не більше 35%;

– співвідношення обсягу пенсійних видатків із ВВП – не більше 12 % до 2014 р.

РЕФОРМА СИСТЕМИ ОСВІТИ

Проблеми

Ситуація у сфері освіти характеризується такими проблемами: невідповідність якості освіти сучасним вимогам. Україна не представлена в жодному з основних міжнародних рейтингів найкращих університетів. Близько 20 % роботодавців указують на невідповідність кваліфікації працівників займаній посаді. Україна замикає першу сотню країн за використанням у навчальному процесс інформаційно-комунікаційних технологій;  недостатня доступність освіти. У 2009 р. лише 57 % дітей відвідували дошкільні заклади. Майже в 50 % дитячих садків чисельність дітей перевищує кількість місць. 15,5 % учнів у сільській місцевості проживають на відстані понад 3 км від школи. Транспортом з них забезпечені 91,5 % (за програмою «Шкільний автобус» – 67,4 %). Доступ до якісної освіти особам з особливими потребами залишається обмеженим. Надмірна кількість пільг при вступі до ВНЗ обмежує доступ до вищої освіти абітурієнтам з високим рівнем знань;  неефективність механізму державного фінансування системи освіти. Незважаючи на збільшення бюджетних видатків на освіту (з 4,2 % ВВП у 2000 р. до 7 % ВВП у 2007 р., тоді як у розвинених країнах у середньому – 5 %ВВП), ефективність використання цих коштів залишається вкрай низькою. Рівень забезпеченості загальноосвітніх шкіл сучасними засобами навчання (кабінети біології, фізики, хімії) складає 29,3 % від потреби. Схожа ситуація у ПТУ й у ВНЗ. Основні статті видатків бюджету спрямовані не на підвищення якості освіти, а на виплати зарплати й комунальні платежі (понад 70 % усього фінансування); наростання диспропорцій між підготовкою фахівців і попитом на них на ринку праці. ВНЗ при формуванні планів набору студентів виходять з міркувань збереження контингенту студентів і викладачів. У 2009 р. 46 тис. випускників ВНЗ і 27 тис. випускників ПТУ перебували на обліку в центрах зайнятості; відсутність єдиного освітнього простору. Сьогодні ВНЗ перебувають у підпорядкуванні 27 центральних органів виконавчої влади, що суперечить світовій практиці.

Причинами вказаних вище проблем є: відсутність єдиної системи управління якістю освіти та її моніторингу; відсутність державних норм визначення вартості освітніх послуг у ВНЗ і ПТУ; неефективність норм бюджетного фінансування дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних закладів; обмеженість автономності й відсутність реальних стимулів для ефективнішого використання бюджетних і залучених коштів у навчальних закладах (зокрема в умовах скорочення контингенту учнів); наявність унаслідок несприятливої демографічної ситуації великої кількості малокомплектних шкіл у сільській місцевості; неефективність моніторингу потреб ринку праці, відсутність урахування сучасних потреб роботодавців системою професійно-технічної та вищої освіти; неузгодженість дій державних структур при плануванні потреби у фахівцях.

Мета та завдання

Метою реформи системи освіти є підвищення конкурентоспроможності української освіти, інтеграція системи української освіти в єдиний європейський освітній простір.

Для досягнення цієї мети на період реформи поставлено такі завдання: створити єдиний освітній простір, удосконалити систему управління освітою; підвищити якість освіти;  забезпечити доступність до якісної освіти, спадкоємність рівнів освіти (дошкільної, початкової, середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, освіти протягом життя); підвищити ефективність фінансування освіти.

Необхідні кроки

Удосконалення системи управління освітою: здійснення єдиної освітньої політики, забезпечення наступності між рівнями освти; підвищення самостійності навчальних закладів у розпорядженні фінансовими ресурсами; оптимізація мережі навчальних закладів з урахуванням демографічних і економічних реалій та необхідності підвищення якості освіти (створення освітніх округів, оптимізація мережі шкіл; реформування системи інтернатних закладів; переданная функцій управління ПТУ на місцевий рівень; створення укрупнених регіональних ВНЗ); перегляд застарілих типових штатних нормативів.

Підвищення якості й конкурентоспроможності освіти: створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях у професійнотехнічній освіті; розроблення національної системи оцінювання якості освіти; створення незалежних кваліфікаційних центрів, у т.ч. для підтвердження кваліфікації в європейській системі стандартів; стимулювання створення незалежних національних рейтингов шкіл, ПТУ, ВНЗ; запровадження обов'язкової дошкільної освіти дітей передшкільного віку; створення умов для раннього виявлення творчих нахилів дитини; забезпечення у навчальних закладах середовища, що сприяє збереженню здоров’я; проведення диспансеризації учнів загальноосвітніх закладів;  широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальних закладах;  узгодження кваліфікаційних характеристик, стандартів і навчальних програм з освітньо-кваліфікаційними вимогами робочих місць; мотивація роботодавців до участі в підготовці навчальних програм, узгодження з ними освітніх і професійних стандартів; переорієнтація навчальних планів на збільшення частини практичного компонента; масштабне запровадження програм стажування на виробництві; розподіл у ВНЗ навчальних програм академічного й практичного профілю, розвиток професійно-орієнтованої вищої освіти.

Забезпечення доступності освіти: посилення державної підтримки розвитку мережі дошкільних і позашкільних закладів; розробка й запровадження нових підходів до вирішення завдань інтеграції в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку; запровадження профільного навчання у загальних середньоосвітніх школах; запровадження Національної рамки кваліфікацій; стимулювання розвитку системи освіти протягом життя.

Підвищення ефективності фінансування освіти: розробка й перехід до єдиного стандарту вартості навчання одного учня/студента; перехід у фінансуванні навчальних закладів від принципу утримання закладів до принципу формування їх бюджетів, виходячи з кількості учнів та стандарту вартості навчання одного учня/студента; розширення можливостей навчальних закладів залучати додаткові кошти за рахунок легалізації інституту «ендаументу» – благодійних цільових некомерційних фондів; використання грантової підтримки дослідних проектів та освітніх інновацій; розширення списку платних послуг, що надаються навчальними закладами; розширення прав шкіл, ПТУ самостійно розпоряджатися матеріальними, фінансовими й кадровими ресурсами;  зміна підходів до формування державного замовлення на підготовку фахівців на

основі впровадження прогнозу потреб економіки (регіону).

Етапи реформи

I етап (до кінця 2010 р.): внесення змін до Бюджетного кодексу з метою підвищення фінансової автономності навчальних закладів; оптимізація кількості бюджетних програм у сфері освіти; затвердження положення про освітній округ; вироблення рекомендацій для місцевих рад щодо оптимізації мережі загальноосвітніх навчальних закладів.

II етап (до кінця 2012 р.): удосконалення законодавчої бази щодо диверсифікованості джерел фінансування освіти, розширення автономії ВНЗ у навчальній, науковій, фінансовогосподарській діяльності, запровадження механізму національного «ендаументу»; участь України в міжнародних оцінках (TIMSS 2011 та ін.);  удосконалення нормативного забезпечення освіти (Програма розвитку дошкільної освіти на 2011-2017 роки, Програма поліпшення якості природно-математичної освіти, Програма «Сто відсотків» – масштабне запровадження інформаційнокомунікаційних технологій, нові типові штатні нормативи для всіх рівнів освіти); прийняття Національної рамки кваліфікації; створення методики розробки стандартів, що ґрунтуються на компетенціях для професійно-технічної освіти, у якій чітко визначено механізм участі роботодавців;  завершення передання функцій оперативного управління ПТУ на місцевий ревень зі збереженням державної форми власності.

III етап (до кінця 2014 р.): розроблення методичних засад прогнозування потреби у фахівцях на ринку праці; прийняття порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, робочих кадрів з урахуванням потреб ринку праці й контролю за його виконанням; запровадження Національної рамки кваліфікацій;  створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях, у професійнотехнічній освіті.

Індикатори успіху: забезпечення охоплення дошкільною освітою не менше 75 % дітей дошкольного віку (нині – 57 %); забезпечення охоплення дошкільною освітою 100 % дітей передшкільного віку (нині – 93,5%); забезпечення транспортними послугами 100 % учнів сільської місцевості, які проживають на відстані понад 3 км від школи, за державною програмою «Шкільний автобус» (нині – 67,4 %); збільшення показника кількості студентів денної форми навчання на одного викладача до 18 (нині – близько 13);

– розробка професійних стандартів і модульних програм навчання, на формування компетенцій не менше ніж за 150 професіями (нині – 5 у рамках експерименту); оснащення 100 % загальноосвітніх навчальних закладів сучасними комп'ютерними комплексами (нині 95 % включно із застарілою технікою), підключення їх до мережі інтернет, подолання «цифрової неграмотності» дітей, підлітків, учителів, незалежно від місця проживання; присутність ВНЗ України в основних міжнародних рейтингах найкращих університетів.

РЕФОРМА СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ

Проблеми

Соціальна підтримка населення, що здійснюється у трьох основних формах (соціальних

пільг, соціальної допомоги й субсидій), є надмірно складною й непрозорою. Проблемами

чинної системи соціальної підтримки є:

– низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього

56,8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують який-

небудь вид соціальної підтримки;

– низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціаль-

них трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють

до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету)

надаються небідному населенню;

– наявний механізм житлових субсидій, побудований на завищених нормативах

споживання, не спонукає домогосподарства ощадливо використовувати комуналь-

ні послуги, що призводить до неефективного використання коштів бюджету.

Причинами вказаних вище проблем є:

– надання більшості видів допомоги відбувається без урахування рівня доходів і

власності, наявної в розпорядженні одержувачів допомоги. Викривлена філософія

соціальної підтримки: соціальна допомога орієнтована на максимальне охоплення

населення;

– відсутність необхідної інформації для обліку й моніторингу фактично спожитої

соціальної допомоги й оцінювання доходів претендентів на її одержання;

– відсутність у системі соціальної підтримки стимулів для ефективного використан-

ня виділених на неї коштів, завищені норми споживання комунальних послуг для

населення. Так, в Україні норма споживання води 127,8 куб. м на рік на одну лю-

дину, тоді як у країнах Європи – 73.

Мета та завдання

Метою реформи є підвищення охоплення соціальною підтримкою незаможних верств на-

селення при раціональному використанні бюджетних коштів.

Для досягнення цілей на період реформи поставлено такі завдання:

– посилити адресний характер надання соціальної підтримки;

– підвищити ефективність управлінських рішень у системі соціальної підтримки на-

селення;

– запровадити стимули ефективного використання ресурсів соціальної допомоги.

Необхідні кроки

Для посилення адресності всіх видів соціальної підтримки необхідними є такі заходи:

– об'єднання всіх видів соціальної допомоги в єдину програму соціального захисту,

що діятиме переважно на принципах адресності (за винятком допомоги при наро-

дженні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам) та з урахуванням доходів

одержувачів допомоги;

– інтеграція програми пільг на оплату житлово-комунальних послуг з програмою

житлових субсидій; внесення законодавчих змін до правил надання субсидій;

– запровадження непрямих методів оцінювання доходів громадян, які претендують

на одержання соціальної підтримки;

– урахування рівня доходів при наданні всіх видів пільг (крім пільг для осіб, які ма-

ють виняткові заслуги перед Батьківщиною).

Забезпечення ефективності управління системою соціальної підтримки досягатиметься в

результаті:

– створення єдиної бази даних одержувачів усіх видів соціальної підтримки, єдиного

інформаційного середовища для органів праці й соціального захисту населення,

Пенсійного фонду, Державної податкової адміністрації, МВС, органів реєстрації

актів громадянського стану;

– створення об'єднаної мережі соціальних служб на базі Міністерства праці й соціа-

льної політики для комплексного надання населенню соціальних послуг (від до-

помоги в працевлаштуванні до соціального обслуговування вдома);

– запровадження системи моніторингу й аудиту програм соціальної підтримки на

постійній основі;

– удосконалення інституту соціальної інспекції, розширення функцій соціальних ін-

спекторів з переданням їм повноважень щодо моніторингу й оцінювання рівня до-

ходів одержувачів допомоги.

Для формування економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки

необхідно:

– розробити й запровадити систему економічно й соціально обґрунтованих норма-

тивів споживання житлово-комунальних, транспортних та інших послуг з подаль-

шим використанням їх при визначенні розмірів соціальної підтримки;

– забезпечити домогосподарства і громадські місця технологічним обладнанням, не-

обхідним для обліку фактичного споживання послуг;

– обліковувати надання транспортних пільг з використанням персональних соціаль-

них карток;

– планомірно привести регульовані тарифи для населення до економічно обґрунто-

ваного рівня.

Етапи реформи

I етап (до кінця 2010 р.):

– встановлення мораторію (5 років) на запровадження нових видів соціальної під-

тримки населення й на розширення наявних видів підтримки на нові категорії на-

селення;

– внесення змін до законодавства щодо нормування споживання послуг при наданні

соціальної підтримки;

– розроблення механізму соціального моніторингу й аудиту доходів претендентів на

соціальну допомогу з використанням прямих і непрямих методів визначення дохо-

дів, а також з урахуванням наявної власності;

– розроблення матриці видів соціальної підтримки й проведення аудиту видів соціа-

льної допомоги й пільг.

II етап (до кінця 2012 р.):

– модернізація інституту соціальної інспекції;

– перехід до принципу адресності для всіх видів соціальної підтримки, за винятком

допомоги при народженні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам, а та-

кож пільг особам, які мають виняткові заслуги перед Батьківщиною;

– забезпечення повного обліку в системі подання й споживання теплової енергії, хо-

лодної й гарячої води для учасників програм житлових субсидій, встановлення не-

обхідного технологічного обладнання для обліку споживання транспортних по-

слуг;

– інтеграція житлових пільг у систему житлових субсидій;

– створення єдиного соціального агентства (на основі структур Міністерства праці

та соціальної політики) з комплексного обслуговування осіб, що потребують соці-

альної підтримки.

III етап (до кінця 2014 р.):

– запровадження моніторингу соціальних програм та аудиту програм соціальної під-

тримки населення;

– запровадження картки соціальної допомоги.

Індикатори успіху реалізації реформ:

– підвищення до 50 % питомої ваги коштів на соціальну підтримку, що потрапляють

бідному населенню;

– зниження на 1/3 питомої ваги небідного населення серед одержувачів соціальної

підтримки;

– зниження показників використання природного газу на 15 % до 2014 р.;

– зниження показників використання решти ресурсів мінімум на 3 % щорічно до 2014 р.